Про медиків-добровольців на передовій і допомогу в Дніпрі: що розповів співзасновник Першого добровольчого мобільного шпиталю Геннадій Друзенко

Абревіатура ПДМШ добре знайома бійцям на передовій. Так скорочують Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова. Він рятує Захисників і Захисниць з 2014 року по всій лінії фронту. Сьогодні добровольці продовжують робити це попри перешкоджання з боку влади. А співзасновник організації в інтерв’ю розповів, як їм це вдається. 

Інформатор поспілкувався з Геннадієм Друзенко в Олександрівці, що під Дніпром. Тут, на дачі у знайомого, він періодично зупиняється, щоб відновитись, скоординувати роботу людей та дати відпочинок іншим бригадам. Каже, що у Дніпра зручне розташування. Адже він знаходиться порівняно недалеко від фронту і в 5 годинах від Києва. 

Геннадій Друзенко - правник та публічний інтелектуал. Він зізнається, що далек від медицини і не вміє лікувати. Але ще на Майдані зрозумів: медикам потрібна людина, яка організує інфраструктуру, домовиться з владою, знайде фінанси і мінімальне постачання. І став нею.

Як починається історія ПДМШ?

З посту у фейсбуці. Коли побили студентів на Майдані в 2013 році, Геннадій написав його, згадавши бурхливу молодість. Думав, чим можна допомогти, адже було зрозуміло, що Київ вибухне. Тоді він закликав медиків зібратися, і це виявилась слушною ідеєю. Зібралося близько 30 людей, їм видали пакети з “зеленкою” і бинтами. Геннадію зателефонував товариш і повідомив, що на Банковій почалися зіткнення. Геннадій з імпровізованою медичною бригадою побіг туди. Там, біля Адміністрації Президента, і приймали перше бойове хрещення. 

Потім на Майдані почалися вогнестрели. Геннадій і його нові друзі організовували підпільні мобільні шпиталі. Коли росія напала і розпочала анексію ККриму, влаштовували тренінги - зокрема, з такмеду. Але сам ПДМШ - як інституція з такою назвою - виник у відповідь на Іловайськ.  

“Коли побачили статистику, що кожен третій поранений помер, то стало зрозуміло, що то не від того, що росіяни використали ядерну зброю. А того, що не було медичної допомоги. І тоді з’явилась проста дуже ідея - довести кваліфіковану медицину з відповідним обладнанням настільки близько до лінії фронту, наскільки це умовно безпечно”.

Вперше бригади вирушили в грудні 2014 року, коли тривав захист Донецького аеропорта. Потім була Дебальцівська операція, де медики-добровольці брали вже повноформатну участь. Думали, що це на 1-2 місяці, але скоро буде 8 років як ПДМШ на фронті. Але тисячі пацієнтів, які пройшли через їхні руки - і з побутовими травмами, і з важкими пораненнями.- доводять, що лікарі-добровольці потрібні. З ними пліч-о-пліч працюють і, можна сказати, конкурують у майстерності  військові медики - хто більше врятує життів. Геннадій вважає, що це добра конкуренція.

І впевнений: залучати висококваліфікованих докторів і навіть медсестер з фельдшерами до роботи на полі бою непотрібно. Для цього є боєць-санітар, який зможе накласти джгут, зупинити крововтрату і витягти побратима чи посестру з “червоної зони”, іноді відстрілюючись. 

“Посилати туди доктора, який десять років вчився - це все рівно що мікроскопом забивати цвях. Робити операцію під кулями ніхто не буде. А для того, щоб зробити елементарне, зупинити кровотечу насамперед, можливо, накласти шину - для цього потрібен 2-3-денний курс і просто вміння це робити. Тому кожен інструмент потрібно використовувати відповідно до призначення. Чим професійніший медик, тим далі в тилу він має працювати”. 

Що робить медик на полі бою?

Перше, що треба зробити, - це оцінити ситуацію, подивитись, чи є якась серйозна кровотеча, накласти джгут і забезпечити евакуацію. Буває, що порятунок для одного бійця обертається травмами для іншого. 

Далі, коли кулі поруч не летять і снаряди не вибухають, вивозять пораненого швидкою або на чому можливо і доставляють в стабілізаційний пункт. Там боєць вперше має зустріти кваліфікованих медиків. І там вже ставлять крапельницю, оцінюють поранення і стабілізують до того, щоб швидка довезла пораненого до передової хірургічної групи. Після цього хірургічного втручання “легких” повертають, а “важких” везуть у великі шпиталі - Дніпро, Харків, Павлоград. Якщо говоримо про схід, то зараз це іноді Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка. А далі - лікування та реабілітація. 

За словами Геннадія, по НАТОвським стандартам на 6 бійців має бути 1 комбат-медик. 

Чи відповідають НАТОвські стандарти українським реаліям?

Співзасновник ПДМШ ділиться досвідом. Днями з ними працювали канадійці, вони писали звіти для своїх фундацій. І були шоковані, коли побачили, як наші медики стабілізують бійців на імпровізованих столах з піддонів. З одного боку, дивувались, з іншого - рукоплескали. Кажуть, що НАТОвські лікарі відмовились би працювати, якщо б не було належного обладнання. Бо їхні протоколи не передбачають таких “імпровізацій”. За стандартами через годину має прилетіти гвинтокрил, але він не зробить цього в зоні бойових дій, що ривають в України  - принаймні, евакуаційний. В цьому плані українські медики гнучкіші і рятують всім, чим можна. Геннадій наводить інший приклад і розповідає про хірурга Олександра Данилюка, який під час операції пластянкою вичерпував кров з брюшної порожнини. 

“НАТОвські стандарти для багатих країн. Вони хороші. Але коли у тебе Жигулі чи Таврія, напевне, не варто обслуговувати її по методичці Мерседеса. До цього треба прагнути, треба мати за мету. Але хлопці гинуть тут і зараз”. 

Навіть якщо ті ж фронтові  машини поставити на технічний контроль, який прописаний у протоколах автопідприємств, то половина з них не виїде через аварійний стан. Але якщо не виїдуть, значить, хтось не буде стріляти. Відтак, дуже допомагає здорове відчуття - важливіше щось зробити і врятувати життя, ніж дотримуватись формальних протоколів. І бути по-хорошому критичним, коли щось пропонують країни, які забули війну. 

“Вчитися – це добре, але це має бути обмін, взаємонавчальний, в чомусь ми переконуємо наших західних партнерів. В чомусь вони краще нас. , наскільки застосовані західні  алгоритми і протоколи до конкретних реалій нашої війни”. 

Як змінився матеріальний стан нашої армії з 2014 року?

Геннадій Друзенко відповідає - поліпшився, бо в 2014 році зовсім нічого не було. Але й війна стала зовсім іншою. За його словами,ми виявилися не готові до неї. Індивідуальні аптечки для бійців купували всім світом, і навіть за гроші їх неможливо було знайти. Зараз всі хороші аптечки недержавні, як і тренінги. Частина того, що завозиться, поганої якості - ті ж “турнікети” розтягуються  і не тримають. В цьому не винні волонтери чи постачальники.  

“Звичайно, за 8 років війни перед повномасштабною агресією треба було ставати європейським Ізраїлем, а не вірити, що можна домовитись десь посередині. Рано задавати ці питання. Але знову ж таки, це тисячі втрачених життів. Десятки тисяч рідних, близьких, коханих, тих, хто міг вижити, але на жаль, не вижив просто через брак елементарних речей”. 

Досі в частинах є брак евакуаційного транспорту. Геннадій Друзенко чув про броньовані швидкі, але жодної на фронті не бачив. Часто замість швидких використовують мікроавтобуси, куди пораненого бійця заносять на ношах прямо на підлогу. 

Чи вистачає медиків та парамедиків?

Залежить від ділянки фронту. Але присутність ПДМШ, попри складні стосунки з командуванням медичних сил, свідчить, що вони там потрібні. В одній операційній в Бахмуті можуть працювати одночасно медики-добровольці ПДМШ, “Госпітальєри” та військові медики. Порозуміння і взаємопідтримки не бракує. 

“Добре обладнаних швидких бракує, медиків бракує. Єдине, чого зараз не бракує, і чим дійсно всі завалені  - це росхідниками і перев’язувальними матеріалами. З цим питання, схоже, закрили. А з чимось складнішим, якіснішим, як то сучасні реанімобілі, справи на фронті кепські. Хороший сучасний реанімобіль тисяч 100 доларів коштуватиме, повністю нафарширований. На фронті їх майже немає, принаймні я не зустрічав. Возять поранених на тому, на чому возять”. 

Фото: офіційний сайт ПДМШ

Як співпрацюєте з лікарнею імені Мечникова?

Вона є другом для ПДМШ, і теплі стосунки склалися ще з часів АТО. Іноді в лікарню привозять когось підлікувати, адже в стабілізаційних пунктах надають першу допомогу. А буває й так, що мобільний шпиталь передає лікарні частину матеріалів, яка їм не потрібна - вони ж не стаціонарний заклад. Просто пакують коробки і відвозять до лікарні. Зв’язковою є Галина, вона ветеранка-добровольчиня, сама з Івано-Франківська. 

Чого не вистачає лікарням?

За словами Геннадія Друзенка, в будь-яких закладах з базовою медициною бракує складного обладнання, яке коштує мільйон гривень і більше. Як приклад навівапарат для діалізу, який фактично замінює нирку. Бо відмовлення нирок - перше, що відбувається у бійців після складних опіків. Також хочеться, щоб швидкі були обладнані найсучаснішим реанімаційним обладнанням. Є таке, німецького виробництва, де включене все в одному: монітор пацієнта, дефібрілятор, ШВЛ. І цікаве воно мініатюрним розміром, тому супроводжує пацієнта весь час до лікарні. Інший приклад - мобільний рентген. Пацієнт бере дошку, лікар фіксує зображення - і все в цифровому форматі. Тобто не людина йде до рентгену, а рентген йде до людини. Таке обладнання коштує 40 тисяч доларів. 

“Я б сьогодні дійсно концентрував зусилля не на пігулках і ампулах, а саме на таких проривних речах, які дозволяють змінювати якість надання медичної допомоги”. 

В які міста Дніпропетровської області привозять бійців на лікування і звідки?

Сюди привозять Захисників та Захисниць з Донбасу. Переважно, це лікарня імені Мечникова або госпіталь в Павлограді. До речі, там же знаходиться ремонтна база ПДМШ. Або військовий шпиталь біля облдержадміністрації. 

“Фактично довге плече евакуації іде на Дніпро і в Павлоград - на Січеславщину”.

Як працює мобільний шпиталь сьогодні?

Доєднатися може людина з будь-якого регіону. Доброволець заповнює анкету на сайті, потім з нею зв’язується волонтерка ПДМШ, яка займається кадровими питаннями. Медик надсилає документи, що підтверджують кваліфікацію. Буває й так, що певні спеціалізації потрібні більше тилу, аніж фронту.

Далі добровольця викликають на тижневі збори до Києва. Там він проходить навчання з такмеду, співбесіду, тестування з психологом і злагодження - як мінімум для того, щоб відчували плече один одного. Після цього три різні команди відправляються на три різні локації на схід. Місяць працюють і повертаються додому, а їх замінюють інші. 

“Ми колись рахували, до початку великої війни, наші ветерани були в 172 населених пунктах України. Такій мережі будь-яка партія позаздрить”. 

30 днів ротації - це обумовлено і досвідом, і законом. По-перше, після місяця війна змінює свідомість людини і затягує її. Далі вже повертатися в мирне життя важко. І якщо людина хоче присвятити себе війні, то їй краще підписати контракт. В іншому випадку 30-денні ротації дозволяють їй зробити свій внесок у перемогу і повернутися до цивільного життя. По-друге, формально у відрядження медичний заклад може відпустити лише на 30 днів. 

Стабілізаційний пункт формується з кількох пар досвідчених медиків - це доктори, медсестри і фельдшери. Додатково є кухар і бійці-охоронці, які їдуть з медиками на “передок”, щоб ті не стали жертвами ДРГ. Відповідно, команда ПДМШ в евакуаційно-стабілізаційному пункті налічує 15-20 чоловік, але раз на раз не приходиться. З початком війни менше медиків-добровольців не стало, їх навіть побільшало, попри складнощі, що іноді виникають у стосунках добровольців з керівництвом медзакладів. 

Фото: офіційний сайт ПДМШ

В яких точках працювали медики-добровольці?

Мобільний шпиталь відпрацював більше 50 локацій з початку війни - це фактично вся лінія фронту часів АТО і ООС, від станиці Луганської на далекому українському сході та до Гранітного під Маріуполем. На п’ятий день повномасштабної війни розгорнули пункт в Києві. Працювали в Ірпені, Бучі, Бородянці, Гостомелі. 

“І ті жахи, які ми бачили, це насправді не піддається опису. Бо ми думали, що складні поранення - це найжахливіше, що може бути. А насправді, онкохворі, які залишаються без знеболювального і просто гниють живими. Місяць до людини ніхто не підходив. І ті пролежні, які мені показували, напевно, це і є пекло пекельне, як сказав один пацієнт”.  

Після Київської кампанії перегрупувалися і вже в травні були на Донбасі. Серед гарячих точок Геннадій Друзенко називає Бахмут, Слов’янськ, Часів Яр. Певний час це було Добропілля. На прохання батальйону спецпризначення відкрили стабілізаційний пункт на Харківщині. Зізнається - перший наступ на Балаклію був невдалим. Втратили більше більше 50 бійців пораненими, були й загиблі. Їм не надала допомогу медрота одної з бригад, тому покликали ПДМШ. І коли розгорнулися криваві атаки за звільнення Балаклії, медики-добровольці вже були поруч. 

“В принципі втрати засекречені. Але повірте, що ціну, яку ми платимо за звільнення наших земель, дуже і дуже суттєва. Думаю, що коли ми після перемоги дізнаємось кількість вбитих, поранених, покалічених фізично та психологічно покалічених людей, ми жахнемось тій ціні. Вже зараз треба думати, як держава, яку фактично зберігли ці хлопці і дівчата, буде піклуватися про тих, кому буде дуже важко повернутися в нормальне цивільне життя”.

Більше про ці теми, а також про “Дитячий медичний десант”, реабілітацію ветеранів і бюрократію, що перешкоджає медикам, дивіться у відеоінтерв’ю.  

Раніше ми писали про унікальний медичний бронеавтомобіль “Ковчег”, який створили у Дніпрі. 

Софія Єлагіна

Відео: Владислав Степанов