Дніпровська легкоатлетка Анна Рижикова розповіла про російських спортсменів та думки про завершення кар'єри

Дніпровських спортсменів знають у всьому світі. Так, легкоатлетку Анну Рижикову, яка є призеркою Чемпіонату Європи, вважають однією з найкращих легкоатлеток України. Вона неодноразово виборювала першість на міжнародній арені та прославляла наше місто. 

Анна дала велике інтерв'ю 1+1 media. Інформатор вибрав з нього цікаві фрагменти. 

Як ви дізналися, що почалася повномасштабна війна?

У мене був дуже тривожний вечір 23-го лютого. Тоді разом з іншими українськими спортсменами я перебувала у Сумах, де ми готувалися до чемпіонату України, який мав розпочатися 25-го. Якраз у той час влада оголосила, що в країні вводиться надзвичайний стан. Про скасування чемпіонату стало відомо вже надвечір, тому більшість спортсменів залишилися з ночівлею, аби вже на ранок вирушити до своїх домівок. Пригадую, що мені дуже хотілося додому, щось всередині буквально кричало: «Треба  повертатися у Дніпро!». Того вечора виїжджали мої друзі, але взяти мене з чималою валізою вони не могли. Тож валізу віддала іншому знайомому, який збирався їхати вранці, а сама без речей сіла в автівку до друзів і поїхала. Коли проїжджали повз Харків, на під’їзді до міста вже стояли величезні колони з технікою. Від цього ставало ще більш тривожно та лячно. Опинившись вдома, мені стало трохи краще, рідні стіни все ж таки. Проте вже зранку 24-го лютого (близько 4 години) почула перший вибух. Він був десь далеко, тому спершу здалося, що це луснуло колесо вантажівки. До останнього відмовлялася вірити в те, що розпочалася повномасштабна війна. Попри те, що українські телеканали та світові ЗМІ попереджали про високу загрозу російського вторгнення, а працівники посольств фактично усіх країн виїхали з України, все одно не могла усвідомити, що це станеться в моїй рідній країні. За кілька хвилин пролунав другий вибух, після якого вже почав розриватися телефон. Зі словами «Почалася війна» мені телефонували всі друзі та рідні.

З перших днів ви писали про події в Україні на своїх сторінках в соціальних мережах. Чому для вас було важливо розпочати боротьбу на інформаційному фронті?

Оскільки спортсмени – доволі публічні люди з чималою аудиторією, ми розуміли: потрібно створювати шум у медіапросторі та розповідати про події в нашій країні. Ми вірили, що це подіє. Були впевнені, що росіяни не знають про те, що відбувається в Україні, тому почали публікувати звернення, світлини, писали пости з закликами зупинити війну. Дійсно вважала: якщо публічні люди зі сфери спорту, культури, мистецтва, блогери виступлять з закликом зупинити війну – за ними потягнуться їхні прихильники. Фанати прислухаються до своїх кумирів, усвідомлять, що їх влада просто зараз коїть жахливі злочини у сусідній країні і вони, росіяни, розплющать очі, вийдуть на площі своїх міст і зможуть це зупинити. Якщо тисячі людей висловлять протест і сформують єдину думку – влада не зможе закрити рота величезній масі людей. На жаль, це не спрацювало і ми усвідомили сумну реальність.

Натомість росіяни почали писати у коментарях, що ми самі у цьому винні, що вони прийшли нас «звільняти». Деякі навіть переходили на погрози та масово скаржилися на наші публікації, направляючи ботоферми. Словом, російська пропаганда змогла вплинути на мозок росіян.

Спорт формує сильних особистостей, ми теж є лідерами думок. У своїх публікаціях я закликала російських та білоруських спортсменів проявити сміливість, яку вони демонструють на змаганнях, та не мовчати про війну в Україні. Їхнє замовчування мене дуже здивувало.

Підтримки від спортсменів-росіян не було. Їх можна розділити на два типи: тих, хто відкрито ненавидить українців, та тих, хто просто мовчки спостерігає, склавши руки. Деякі казали: «Ми нічого не можемо зробити, ми самі страждаємо», «Якщо ми щось скажемо, то наші родичі можуть постраждати», «Ми не обирали цю владу, що ми можемо зробити?!». Словом, як за методичкою. Згодом ми усвідомили, що всі росіяни однакові і сенсу щось доводити зазомбованій масі немає сенсу.

Чому важливо росіян та білорусів “законсервувати” у їх внутрішньому спорті?

Спорт – це про мир, єдність, світле майбутнє. Коли у змаганнях бере участь спортсмен з країни, яка водночас вбиває людей, дітей та нищить мирні українські міста – це неприпустимо. Якщо колись ми могли співіснувати з росіянами, знаходили спільну мову, могли порозумітися (навіть після 2014 року) – зараз про це не може бути й мови.

Світ легкої атлетики нічого не втратив. Я підтримую дружні стосунки з моїми колегами з інших країн. Вони розуміють, як мені та всім українцям важко переживати ці події. Круто, коли є така підтримка, взаємоповага. У такі моменти переконуюсь: спорт – це щось світле та хороше. Президент міжнародної федерації з легкої атлетики Себастьян Коу та Президент федерації Європейської легкої атлетики Добромір Карамарінов постійно висловлюють нам слова підтримки, зустрічаються з нашою командою. До того ж створюються міжнародні фонди, які допомагають нам у підготовці, оскільки наразі ми  не отримуємо фінансування з України. Європейці приймають нас на своїх базах, підтримка від світової спільноти шалена і ми дуже вдячні за це.

Як зараз тренуєтесь?

Чесно кажучи, взагалі не планувала продовжувати спортивну кар’єру. Через війну було дуже складно опанувати себе, усвідомити, що все це відбувається насправді. Було не до спорту. В якийсь момент зі мною зв’язалися спонсори, сказавши: «Ми вам допоможемо, треба продовжувати змагатись, виїжджайте». Пересиливши себе, я все ж таки виїхала наприкінці березня. Коли зустрілася з іншими українськими спортсменами біля кордону, ми навіть не розмовляли, нам було морально важко. У Португалії ми не могли нормально тренуватися, постійно переглядали новини з України і було надзвичайно складно себе опанувати. Проте всі розуміли: треба продовжувати змагатися, аби перемогами привертати увагу до України, відвойовувати спортивний фронт, щоб світ чув нас і бачив.

Після трагедії у Бучі, коли ми побачили ті жахливі світлини, ніхто з нас не міг зібратися на тренування, ми були розбиті вщент. Кожен думав: «Навіщо я тут, якщо там загинуло стільки людей?». Усіх мучила совість через те, що ми знаходилися в безпеці. Далі ставало трохи легше, до нас почали приїжджати журналісти, влаштовували пресконференції, ми мали можливість розповісти про весь той жах, який відбувається в Україні. І це відгукнулось. Люди почали ще більше допомагати, відправляти гуманітарну допомогу і ми заспокоїлись, адже усвідомили, що це приносить користь нашим землякам.

Нещодавно разом з Вікторією Ткачук ви здобули перемогу на мультиспортивному чемпіонаті Європи, вигравши срібну та бронзову медалі. Чим ця перемога була для вас особливою?

Так, ще навесні взагалі не думала про повернення у спорт. Коли ж здобула медаль і бігла коло пошани з українським стягом, а люди аплодували з трибун і підтримували – вкотре переконалась, що це варте того.

Наші суперниці щиро обіймали нас і казали, що ми на 1000% заслужили ці медалі. Цього сезону ми працювали не те щоб на максимум, а на межі своїх сил. Я бігла не заради медалі, а заради українців і заради своєї країни.

Нагадаємо, раніше ми писали, що дніпровська спортсменка перемогла на етапі Діамантової ліги та показала кращий світовий результат. Також читайте, що спортсмени з Дніпра здобули першість на Чемпіонаті Європи серед клубів з тхеквондо.