Між армією та людьми: як працює служба цивільно-військового співробітництва

Секція цивільно-військового співробітництва (ЦВС) – це підрозділ бригади, який працює на межі двох світів: запеклих бойових дій та цивільного життя, що намагається вижити в умовах війни. Про те, як вибудовується довіра з місцевими громадами, чому евакуація – це повноцінна військова операція, та як витримувати емоційний тягар роботи з родинами загиблих Інформатору розповів майор Павло Сьомик, начальник секції цивільно-військового співробітництва штабу 5-ї ОВМБр. Підрозділ нині боронить країну на Олександрівському напрямку.

Напрямки роботи: від «цивільної розвідки» до гуманітарного фронту

Чим саме займається підрозділ ЦВС?

"Цивільно-військове співробітництво часто називають «цивільною розвідкою». Це означає, що підрозділи ЦВС повинні досконало володіти ситуацією в громадах, де працює військова частина. Ми маємо розуміти, «чим дихає» населення, які настрої панують і чи є потенційні загрози для виконання бойових завдань. Наша мета – налагодити комунікацію з очільниками громад та місцевими населенням, щоб виявляти загрози на ранніх етапах і мінімізувати будь-який негативний вплив цивільного середовища на наші військові спроможності.

Крім цього, необхідно залучати ресурси громад для сприяння виконанню бойових задач. Це й кошти для закупівлі спеціального обладнання, техніка для риття окопів, бліндажів, полігони для бойової підготовки, узгодження локацій для підрозділів тощо".

"Але, це не може бути грою в одні ворота, має бути баланс у відносинах. Тож зі свого боку ми, військові, не залишаємось осторонь проблем, які виникають в громадах внаслідок ведення військових дій. Ми координуємо надання людям, що потерпають, медичної допомоги, здійснюємо супровід гуманітарних вантажів, допомагаємо у відновленні пошкодженої інфраструктури силами військових підрозділів, займаємось евакуацією цивільних із зони бойових дій.

Крім цього, підрозділи цивільно-військового співробітництва здійснюють супровід загиблих і померлих Героїв до місць остаточного поховання, підтримку їх родин, родин зниклих безвісти та полонених військовослужбовців, а також соціальний супровід поранених бійців і їхніх сімей".

Евакуація цивільного населення

Як виглядає процес евакуації? Хто ухвалює рішення і як відбувається координація?

"Зазвичай евакуація – це задача органів місцевого самоврядування та державних структур, які залучають комунальні служби, транспорт для здійснення заходів з евакуації місцевого населення. У небезпечних зонах під обстрілами працюють спеціальні підрозділи поліції, як-от «Білі Янголи» та підрозділи ДСНС. Проте, доволі часто виникають ситуації, коли через інтенсивність бойових дій ніхто з них не може дістатися до людей, які потребують допомоги. Тоді це стає нашою задачею.

У зоні ведення бойових дій залишається чимало людей: люди з обмеженими можливостями, літні люди, яким нікуди їхати і які не хочуть лишати рідні домівки, або так звані «ждуни», які чекають на прихід «руського міру». Коли ситуація стає критичною – наприклад, будинок зруйновано вщент або людина отримує поранення – вони, все ж таки, звертаються до наших військових по допомогу".

Наскільки складною та небезпечною є така робота для військових?

"Кожна така евакуація – це реальна військова операція. «Кілзона» (зона ураження, прим. ред.) зараз дуже велика. Ми маємо не просто вивезти людей, а зробити це так, щоб і вони, і наші хлопці залишилися живими, а транспорт – цілим. Складнощі додає мінна небезпека та постійні обстріли".

Що б ви хотіли сказати людям, які досі вагаються, виїжджати чи залишатися?

"Евакуація – справа добровільна, примусити людину ми не можемо. Але, залишаючись, ви наражаєте на небезпеку не тільки себе, а й військових. Нашим бійцям доводиться витрачати ресурси на забезпечення вас водою та продуктами, ризикувати життям під час евакуаційних заходів. Я не знаю, на що сподіваються ті, хто чекає ворога – окупанти зазвичай не жаліють навіть «своїх» прихильників. Звичайно, це – особистий вибір кожного і його відповідальність, але ми однозначно радимо виїжджати з районів, до яких наближається фронт".

Супровід родин загиблих, полонених та поранених

Робота з родичами загиблих або зниклих безвісти – це надскладне завдання. Як ви будуєте комунікацію в такі моменти?

"Це найскладніша тема – і емоційно, і психологічно. Люди втратили найдорожче. Оскільки ми представляємо військову частину, весь негатив і біль часто спрямовуються на нас. Нас можуть звинувачувати у втраті рідних і ми маємо це розуміти. Це природна реакція на горе.

Наша задача – максимально допомогти родині пройти цей період із найменшою напругою. Ми здійснюємо супровід тіл полеглих героїв до місць поховання, допомагаємо з оформленням всіх необхідних документів, налагоджуємо зв’язок із територіальними центрами комплектування (РТЦК). Також, ми здійснюємо соціальний супровід поранених, допомагаємо сім’ям полонених та зниклих безвісти з оформленням запитів та отриманням належних соціальних виплат і пільг."

Що ви вважаєте найважливішим у такій роботі?

"Найголовніше – це емпатія та чесність. Ми повинні щиро співпереживати і бути гранично чесними, навіть якщо правда неприємна. Люди миттєво відчувають фальш, і тоді довіра зникає. Нерідко ми виступаємо як психологи: спілкуємось з родичами телефоном, слухаємо їх біль, їх емоції, це може тривати навіть годинами. Ми стаємо для них джерелом інформації та підтримки.

У нашій роботі можуть виникати ситуації вибору: інтереси військової частини чи інтереси родини. І в таких випадках підрозділ ЦВС завжди стає на бік рідних. Ми виступаємо їхніми «адвокатами» всередині системи заради того, щоб родичі отримали всю необхідну допомогу та відповіді на свої питання".

Що для вас значить бути військовослужбовцем служби ЦВС?

"Це бути людиною, яка здатна вислухати, допомогти і взяти на себе відповідальність за найскладніші питання людських життів під час війни. Це робота, де серце має залишатися чуйним, а розум – холодним для прийняття рішень".

Що надихає у вашій діяльності?

"Надихає те, що незважаючи на всі жахи війни, ми можемо реально допомагати людям це все пережити. Наскільки можемо. І сама цінна нагорода – це коли мати чи дружина загиблого нашого воїна каже тобі слова вдячності. Це – невимовне відчуття".

Платон Бережний