Виховував переможців, а тепер захищає Україну: тренер школи “Спас” про бої у Бахмуті та на Запорізькому напрямку

В Дніпрі Геннадія Полякова знають як керівника школи козацьких бойових мистецтв “Спас-Штурм” і заступника директора дитячо-юнацького центру “Штурм”. З лютого 2022 року він - боєць 3 окремої штурмової бригади. Міхалич (саме такий позивний у Геннадія) воював з побратимами на Запорізькому і Донецькому напрямках, в тому числі і в Бахмуті. Дістав поранення. 

В інтерв’ю для 1 мехбата 3 ОШБр Геннадій Поляков розповів про складнощі на фронті, цивільних на війні, мешканців ОРДЛО і підготовку до війни тих, хто досі вагається з цим рішенням. Коротко про головне – в матеріалі Інформатор. 

Життя до повномасштабної війни

Свого часу школа “Спас” була першою на Дніпропетровщині, яка відновлювала традиції козацьких бойових мистецтв. Вона працює з 1999 року. Серед вихованців є переможці Чемпіонатів світу та Європи. Окрім змагань, проводили фестивалі – в тому числі і міжнародний фестиваль національних бойових мистецтв “Дніпровські пороги”, який проводили з 2003 року. Вкотре він мав відбутись в Дніпрі у 2022 році, але війна зіпсувала плани. 

Підготовка до повномасштабного вторгнення

“Ми належали до тієї категорії, яка готувалась. І на додаток – ми намагались допомагати іншим, проводячи козацькі патріотично-вишкільні табори для дітей, в яких дуже великою частиною була саме мілітарна складова. Діти займались і основами тактики, і наданням допомоги, і роботою малих груп, і пересуванням, маскуванням. Але так сталося, що до нашого табору долучились ще й дорослі”, - пригадує Геннадій. 

Вишколи для батьків тривали щороку, кожної таборової зміни. За словами тренера, більшість з них з початку війни стали до лав захисників, чим він дуже пишається. Вони розповідали Геннадію, що та підготовка – хоч вона й була мінімальною – допомогла їм швидше адаптуватись до військових умов. 

Початок війни для Міхалича

Своє рішення взяти до рук зброю і доєднатись до побратимів чоловік називає “вибором без вибору”, адже він більшість життя пропагував захист Батьківщини. Ухвалив його ще 24 лютого і розумів, з ким і як буде це робити. Питання було тільки в місці, де вони всі зберуться. Кілька телефонних дзвінків – і місце визначене. 

“Я зібрав разом з собою своїх побратимів, і разом ми прийшли на пункт збору – тоді 98 батальйону ТрО “Азов”. І з тих часів разом, пліч-о-пліч ми несемо службу”. 

Страх

Геннадій ділиться своїми емоціями, які переживав під час найгостріших моментів – тоді виникає цікаве відчуття, ніби все це відбувається не з ним. Відповідно, з ним нічого трапитись не може. Боєць порівнює це з цікавим фільмом, екшном про війну. Тільки він знаходиться всередині нього, а не спостерігає ззовні. 

“Психіка таким чином, напевне, намагається захиститись, і я не можу сказати, що був паралізуючий страх. Звісно, страшно постійно. Страшно часто, але це такий контрольований страх, яким насправді можна керувати”. 

А усвідомлення приходить вже тоді, коли все закінчується. Пригадує обстріл, під яким опинився вперше. Це було в Донецькій області на спостереженому пункті. Було страшно, але Міхалич контролював ситуацію і передавав координати. Готовим до цього не був, і не розумів – коли працює артилерія, коли міномет, а коли танк. В якийсь момент навіть проґавив той момент, що працювали саме по їхній посадці. Це не було вольовим рішенням, радше спрацювала захисна реакція. Психіка вирішила, що так їй буде зручніше. 

Як підготуватись до служби

Військовий дав три поради тим, хто тільки збирається доєднатися до лав Збройних сил України:

• мати сильну мотивацію. Це повинно бути ваше рішення і переконання;
• розвивати фізичну підготовку, відвідувати полігон і дивитись корисні відео з основ тактики, техніко-тактичних характеристик зброї і т.д. Потрібно мати хоча б мінімальний рівень знань та навичок;
• йти краще до того підрозділу і людей, про яких хоч щось знаєте. Дуже важлива підтримка від тих, хто поруч. 

Люди, які мобілізувались на початку війни, продовжують наполегливо нести службу, як би важко не було. З ними опиняться ті, хто приходить зараз, і вони нестимуть службу пліч-о-пліч. За словами Міхалича, в цьому є плюс.

“Для тих, хто йде зараз можливо, буде трошки комфортніше в тому плані, що все ж таки переважна частина підрозділу, яка вже укомплектована, має досвід бойових дій”. 

Поранення

Це сталося на Бахмутському напрямку. Геннадій отримав уламкове поранення голови і руки. Пощастило – плече евакуації виявилось коротким, тож його вчасно доставили до лікарні і прооперували. Боєць відзначає професіоналізм фахівців і якість лікування. Хоч уламок і залишився в голові, чоловік достатньо швидко відновився і продовжує відновлення зараз. Він вдячний лікарям і патронатній службі “Азов” – завдяки їй він і завершив лікування.

Складнощі в службі

Напочатку існувала проблема і з комунікаціями, адже рацій не було. Потім з’явились Baofeng, але їх “глушили”, і зв’язок не ловив. Згодом питання вирішили – і на рівні підрозділів, і на рівні дружин, які зібрали кошти і купили рації. 

Робота на запорізькому і бахмутському напрямках - це кардинально різні картинки. 

“Думаю, що на запорізькому напрямку був умовний тил. Була передня лінія, куди ми виїжджали працювати. Були обстріли, але тоді нам вважалось, що десь більш інтенсивні, десь менш інтенсивні. Але ми вільно пересувались, ми спокійно доїжджали до позицій і повертались назад, завозили туди необхідні речі. Навіть брівна для перекриття бліндажів. І як тепер розумію, все було дуже комфортно”.

На бахмутському напрямку у Геннадія склалося враження, ніби це дві різні війни. Розбиті дороги, які прострілюються ПТКРами (протитанкова керована ракета – ред.) купа потрощеного транспорту, машини пересуваються максимально швидко, і зупинятись не можна. Треба постійно десь переховуватись, адже ситуація моніториться ворогом з безпілотника, і одразу починається обстріл. Яким чином водії рухались вночі – Геннадій досі не розуміє. Його евакуація після поранення відбувалась в темряві, і фари вмикати не можна було.

Це дозволяє зробити певні висновки:

“Коли або бійці, або волонтери просять машини на бахмутський напрямок, треба розуміти, що машини не те, що довго не живуть – вони там не живуть взагалі, починаючи від масованих обстрілів і закінчуючи відсутністю нормальних доріг”, – каже боєць. 

Попри всі складнощі хлопці там знаходяться вже тривалий час і виконують завдання. Налаштували те, що потрібно було налаштувати, адаптувались і продовжують тримати цей напрямок. 

“Україна показує, що всупереч всім військовим науковцям, розвідкам, ми робимо неможливе тому, що Бахмуту ніхто не давав багато часу. Всі розуміли тотальну перевагу ворога в силі, в техніці, в обладнанні – в усьому. Але міць захисників ніхто не враховував. І вийшло все ж таки так, що вона багато чого вирішує”. 

Бойові завдання

Геннадій служив у піхоті, в роті вогневої підтримки. Вони були в Донецькій і Запорізькій областях, а потім повернулись на Донеччину. На питання про те, які завдання їм доводилось виконувати, боєць пояснює – сучасна і справжня війна відрізняється від того, що ми бачимо на екранах телевізорів. Переважено це якась монотонна річ, і дуже велику кількість часу проводили в очікуванні і виконанні тих бойових завдань, які на той момент потрібно було робити: копали, будували і окопувались. 

Чи чекають нас на Донбасі?

Геннадій Поляков зауважує, що переважна частина людей, які б хотіли залишити окуповані території, вже це зробила. Решта людей, які прожили там 8 років, – якими б абревіатурами вони це не називали – прожили в росії. І діти, яким тоді було 10-11 років, зараз вже призовного віку, які – на думку тренера – 100% взяли в руки зброю і воюють проти України. 

“Відповідно, коли ми прийдемо туди, то ми вже прийдемо не звільняти наші території, а забирати своє. І сказати, що нас там багато хто чекає – ні, не чекає. І можливо, операція звільненню саме тих територій може бути однією з найскладніших за весь період цієї війни”, – ділиться Міхалич.

Місцеві

За словами Геннадія, історія з цивільними в покинутих селах з одного боку трагічна, з іншого – цікава. Це люди, яким немає чого втрачати – села і будинку немає, живуть в підвалах і якимось чином виживають і адаптуються до того, що відбувається. 

Він пригадує: під час штурму населеного пункту закріпились в одному подвір’ї. Хлопці, які контролюють дорогу, крикнули: “Рух по дорозі”. Ледь не дали команду на вогонь, але то виявилась цивільна – бабуся з велосипедом. Її затягнули на подвір’я тому, що навколо стріляли, але її нічого не бентежило. З’ясувалось, що їй треба було напоїти теля, яке бабуся приховала десь в сараї. “Бабуся, а вас не бентежить, що там стріляють, літають (снаряди, – ред.)?”, запитали бійці. “Ну так а що? Воно ж пити хоче”, – відповідає. В неї є родичі в іншому селі, які казали, що не треба йти. Але бабуся все одно вирішила по-іншому. 

Її протримали в погребі, доки не закінчився обстріл. А потім приїхала машина, і бабусю забрали, а вона каже: “Хлопці, ну ви ж будете уходити – теля ж попоїть”. 

Другий випадок, про який розповів Геннадій: коли він стояв на спостережному пункті, в нього за спиною з’явився дідусь. Дивним чином боєць його не застрелив: побачив швидше, ніж встигнув щось зробити. Але попереджає: так може бути не завжди, і реакція військових може бути різною.

“Зазвичай цивільні люди пересуваються так, як вони вважають за потрібне. І вони ризикують натрапити на вогонь саме наших військових. Тому, що коли треба реагувати швидко, все вирішується в долі секунди. Складно в тій тіні або фігурі, яка рухається, зрозуміти – це військовий чи цивільний тому, що проґавивши цю долю секунди, можна проґавити своє життя. Їм треба діяти швидко. І якби цивільних в тих населених пунктах не було, то напевно, в чомусь діяти було б простіше”. 

Чому ці люди залишаються в селі? У кожного по-різному. Той дідусь мешкає з дружиною, в них дорослий син з інвалідністю. Вони сказали: “Нам нема куди їхати. Ми навіть не ховаємось, а якщо прилетить, то загинемо всі разом”. На думку Геннадія, всі вони змирились з тим, що життя закінчиться там, де воно було щасливим. 

“І ті, хто має можливість жити в спокійному місті і спати в своєму ліжку, користуватись світлом, водою, газом – бажано було б пам’ятати, що є місця, де всього цього немає, і люди змушені там не жити, а виживати.  І можливо, тоді трошки зміниться ставлення до того, що відбувається. І до того, що роблять ЗСУ, щоб це не відбувалось у вашому населеному пункті”.

Раніше ми писали про Олександра з Маріуполя, який облаштував мобільну стоматологію і тепер матиме змогу лікувати зуби Захисникам і Захисницям на передовій. Також читайте про спортсменку з Дніпра з позивним "Петра", яка очолює батальйон розвідки. Писали і про спортсмена-веслувальника, який в бою втратив ногу, але не оптимізм: він лікувався у Дніпрі.